Леонід Шульман: Хто і чому зацікавлений у ліквідації Національної академії наук?
Серед частини нашої, переважно гуманітарної, інтелігенції стало майже модним елементом хорошого тону лаяти Національну академію. Нещодавно олії в багаття підлила злобно-ненависницька стаття якогось Квірина Шірмаєра у журналі Nature. Раджу читачеві, перш, ніж читати цю мою статтю далі, познайомитися з перекладом статті Шірмаєра у Nature на сайті maidanua.org або з її ориґіналом.
Прочитали? А тепер зверніть увагу на те, що у цитованій статті, крім отрути, практично ніяких змістовних критичних зауважень немає. Фактично ви знайдете там ремствування з приводу віку академіків, туманне звинувачення Академії в тому, що вона існувала в СРСР, та незрозуміле звинувачення академіків у протидії швидкісному Інтернету та спробі за дозвіл на нього отримати хабара. Не можу уявити собі ситуацію, коли б впровадження системи швидкісної передачі даних залежало б від дозволу якогось академіка.
Так само важко зрозуміти, чому нас звинувачують у небажанні отримувати європейські ґранти. Ми не минаємо жодного оголошеного конкурсу. Виграти ґрант вдається досить рідко. До того ж система європейських і американських ґрантів побудована дуже селективно. Не всі напрямки досліджень підтримуються. Підтримуються переважно ті, які не впливають на промислово-технологічний потенціал, тобто екологічні, соціогуманітарні, медичні та аґрарні. Відхиляються пропозиції, в яких можна побачити так зване подвійне застосування (мирне+військове), а до них належать практично всі високі технології.
Істеричні заклики Штірмаєра реформувати Академію не супроводжуються жодними конкретними ідеями: що саме потребує змін, яких саме і як їх слід запровадити. Натомість звинувачується невідомо в чому сама система організації наукових досліджень в Україні. Штірмаєр ставить нам у приклад успішні (?) реформи науки в Угорщині та Болгарії. Що сталося в цих і деяких інших країнах, які інтеґрувалися в Європу? У нових членах ЄС було ліквідовано сферу високих технологій. Колись угорське приладобудування посідало чільне місце серед країн РЕВ. Де воно тепер? Куплене і знищене фірмою "Сіменс". Де зараз колись могутня комп’ютерна промисловість Болгарії та Польщі? – Знищені. Де польське спортивне літакобудування? – Знищене.
Із знищенням високотехнологічних виробництв (угорцям залишили виробництво вина та м’ясопродуктів, болгарам – сільське господарство та туризм, естонцям – рибальство і меблярство, й т.д.) стала непотрібна їх науково-технологічна підтримка. Академії було скорочено. Ось і всі "успішні" реформи в країнах, що стали новими членами ЄС. Слід згадати, що "старі" члени ЄС переймаються протилежною проблемою: як збільшити кількість науковців, як зробити наукову кар’єру привабливою для молоді, як посилити науково-технологічний потенціал, як розширити перелік спеціальностей для отримання продуктивної вищої освіти в університетах.
У 2004 році в Брюсселі відбулася європейська конференція "Збільшення людського ресурсу для науки і технології в Європі". На обговорення було винесено доповідь, яку підготувала ґрупа експертів високого рівня для Європейського комісара з питань досліджень Пилипа Бускена. Ґрупа виявила чимало завад на шляху збільшення кількості науковців в Європі. Державний сектор науки недофінансований (і це в них!), а університетам слід збільшити перелік кар'єр, до яких вони готують випускників.
"Успішність наукового і технологічного розвитку є головною для забезпечення майбутнього Європи." – заявив П.Бускен, – "Щоб стати найдинамічнішою економікою, яка ґрунтується на знанях, і прискорити інвестиції у дослідження в Європі в дусі лисабонських та барселонських цілей, Європейський союз повинен звернути увагу на наявну нестачу науковців і дослідників к Європі. Він має не тільки утримувати й приваблювати вчених вищої кваліфікації, але також заохочувати молодь, здатну до досягнень, стати наступним поколінням інноваторів і винахідників у Європі. Поліпшення підготовки та кар’єрного просування дослідників та вчених – ключ для досягнення цієї мети. Рекомендації ґрупи експертів високого рівня дають нам конкретний дороговказ, як зустріти цей виклик."
А що ж то за реформи, які пропонує для Академії п. Шірмаєр? А нічого. Реформуйтеся, та й годі. Загалом наукофобська писацька братія змогла вичавити із себе аж три "реформаторські" ідеї: 1) ліквідувати Академію, а її інститути передати університетам; 2) скасувати грошову винагороду за академічні звання; 3) сортувати вчених за цитованістю та публікаціями у провідних анґломовних журналах, а далі вигнати відбракованих за цим критерієм.
Я багато писав про ідею університизації. Глупа ідея, яка суперечить сучасній тенденції розвитку науки. Її автори – представники застільно-писацьких наук (гуманітарії та математики), яким не треба лабораторно-експериментального обладнання, виробничих потужностей, спеціальних споруд тощо. Колись наука перейшла з монастирів до університетів і стала факультативною працею викладачів, але згадаємо, що основи хімії заклали алхіміки, які працювали в приватних лабораторіях, а не в університетах. Доки для природничих наук вистачало обладнання рівня шкільного кабінету фізики, вони почували себе нормально в університетах, але згодом дослідження стали вимагати дуже дорогого матеріального забезпечення, часом поєднання зусиль великих колективів, і, зазвичай, повного робочого часу дослідника замість епізодичних зусиль університетського викладача. В університетах залишилася можливість вести лише дослідження, які не вимагають великих площ та дорогого обладнання.
Різні країни пішли різними шляхами. Тільки найбільші університети США і Великої Британії зараз утримують у своєму складі науково-дослідні інститути, де люди віддають науці весь час і майже не викладають. У Франції та Німеччині виникли відомства, які мають НДІ. У США та Європі створені великі державні центри у галузі ядерних і космічних досліджень.
Друга пропозиція (про скасування плати за академічні звання) викликає різні почуття. З одного боку вчені, які створили наукові школи мають право на таку підтримку, тим більш, що рівень зарплати вченого у нас не 30 доларів за годину, як у США, а менше 500 доларів за місяць. Але академічні гроші, на жаль приваблюють високопосадовців, які взагалі не є вченими.
Зрештою, про сортування науковців та публікаційний вихід Національної академії. У статті Штірмаєра знаходимо нахабне й брехливе твердження, ніби вся наша Академія публікує втричі менше статей, ніж Манчестерський університет. Це – віртуозна напівправда, а тому – брехня. Спробуємо викласти це ж твердження правдивою мовою. Воно звучатиме таким чином: "Публікації вчених НАН України анґлійською мовою у провідних анґломовних журналах, які скануються TSI, за кількістю дорівнюють третині публікацій Манчестерського ун-ту.
Найбільший злет науки в СРСР мав місце у перші 30 повоєнних років, коли вся радянська наука нічого не друкувала анґлійською мовою. Навіть у горбачовські часи публікації праць за кордоном були фактично заборонені. Тобто існувала вимога надрукувати свою працю спочатку в СРСР, а потім посилати за кордон. Закордонні журнали, навпаки, вимагали, щоб стаття раніше ніде не друкувалася. Чи можна на підставі відсутності анґломовних публікацій твердити, що науки в СРСР не було? Звичайно, ні. Радянська наука забезпечувала військовий паритет із НАТО, космічні апарати досліджували Сонячну систему. Саме успіхи радянської космонавтики та ядерної фізики змусили країни Заходу запозичувати дещо з нашої системи освіти, а багато російськомовних журналів перекладати анґлійською мовою і поширювати в усьому світі. Я не хочу твердити, що організація науки в СРСР була бездоганною. Проблеми були. Але відсутність анґломовних публікацій до числа цих проблем не входила.
Порівнювати НАН України з Манчестерським університетом так само безглуздо, як розглядати публікаційний вихід Манчестерського університету з позицій Китаю. Манчестерці що-небудь друкують китайською мовою? – Ні? – Тоді їх вихід дорівнює нулю. А як же насправді справи з публікаціями вчених нашої Академії? Я б порадив нашим наукофобам, перш ніж бризкати піною й слиною, відвідати сайт Національної академії
www.nas.gov.ua. З цього сайту можна дізнатися про величезну кількість виданих наукових монографій, в тому числі анґломовних, виданих закордонними видавництвами. Національна академія видавала у 2004 р. 79 наукових журналів і понад 50 періодичних збірок праць. 25 журналів нашої Академії перекладаються анґлійською мовою, видаються і поширюються шляхом передплати за кордоном. Чи можна це порівнювати з видавничою діяльністю Манчестерського чи будь-якого окремо взятого університету?
Слід прокоментувати ще одну неприємну хворобу, яка примусово поширюється в нашому науковому світі. Це – спосіб оцінювання якості наукової публікації не за її змістом, а за місцем її публікації. Тобто якщо ви надрукували ординарну статтю в англомовному журналі з великим імпакт-фактором, то стаття ця краща за статтю в українському журналі, хай навіть в останній міститься значне зрушення в науці, наприклад, знайдено засіб лікування ВІЛ. Неважко зрозуміти, хто є найпалкішими прихильниками такого підходу. Це – чиновники від науки, які через вузький кругозір або повну наукову безграмотність не можуть зрозуміти зміст публікації і оцінити її по суті. Ось їм зручно подивитися на місце публікації. Для цього фахових знань не треба.
Хибні засади такої оцінки. Бо не можна твердити, що факт публікації в провідному журналі свідчить про її високу якість і, навпаки, публікація у виданнях НАНУ є доказом низької якості роботи. На одному з Інтернет-форумів одна гуманітарна дописувачка з презирством кваліфікувала такі публікації, як публікації у "Мурзилках". Яка ж ситуація має місце насправді у сфері наукової періодики?
Публікація у провідному міжнародному журналі – свідоцтво не високої значимості наукових результатів, а доказ того, що авторові вдалося здолати рецензійний бар’єр. Є ще бар’єр фінансовий. Провідні журнали вимагають від автора посторінкової плати приблизно сто доларів за сторінку. Хай автор ці долари знайшов. Моя особиста практика доводить, що найлегше долають цей бар’єр роботи у таких випадках:
• стаття писана членом одного з колективів, наближених до редколегії журналу, рецензенти особисто знають автора і пов’язані з ним стосунками солідарності;
• стаття стороннього (напр., українського) автора писана у співавторстві з тим, на кого поширюється попередній пункт;
• стаття писана стороннім автором, але тривіальна і не зачіпає нічиїх наукових амбіцій або, ще краще, піддакує комусь із відомих закордонних вчених; редколегія направляє статтю на рецензію саме йому, а той дає добро на публікацію.
Які ж статті найважче долають, або не долають взагалі рецензійний бар’єр? Ось такі випадки:
• стаття містить нову оригінальну ідею і викликає завидки рецензента з приводу того, що він до цієї ідеї не додумався;
• стаття суперечить визнаній закордонними колегами парадигмі, містить критику на адресу дослідників, близьких до рецензента;
• стаття суперечить власним поглядам рецензента і той відхиляє її без арґументації, просто користуючись тим, що редколегії завжди прислухаються до рецензентів, а автор не може захистити себе у відкритій дискусії.
Наведу історичний приклад. Московський фізик Петро Лєбєдєв на початку 20-го століття експериментально довів існування тиску світла на тверді тіла та гази. Піонерська робота на рівні відкриття. Всі провідні журнали відхилили статтю Лєбєдєва. Він надрукувався один раз у збірці праць конференції, а другий раз у 1909 р. – у провінційному Чикагському журналі Astrophysical Journal. Зараз цей журнал провідний в своїй галузі, а тоді це був за наукофобською термінологією – "Мурзилка".
Чи можна вважати, що статтю викинуто на смітник, якщо ви не надрукували її у найпрестижнішому журналі (не знайшлося 2000 доларів, щоб заплатити за 20 сторінок)? Ні. Науковець починає дослідження не з перегляду TSI чи SCI (Індекс наукового цитування). Він переглядає цікаві для нього публікації у реферативних журналах. Існують міжнародні реферативні журнали в усіх галузях природознавства, де друкуються авторські анґлійські резюме абсолютно всіх наукових публікацій. Крім того, існують російські реферативні журнали, які публікують російською мовою реферати всіх статей, писані російськими референтами. Таким чином, якщо ваша робота змістовна і цікава, її знайдуть і побачать, незалежно від того, де вона надрукована. Саме через інтерес до наших праць організовано переклад багатьох російських і українських журналів англійською мовою. "Мурзилки"?
Я не хочу, щоб у читача склалося враження, ніби я проти публікацій у провідних англомовних журналах, останні роки я публікуюся майже виключно в анґломовних виданнях. Звичайно тих, які не вимагали посторінкової плати від авторів пострадянського простору. Зараз вони нас безкоштовно не друкують, проте є нові журнали, де посторінкової плати ще немає. Я за те, щоб ми не втрачали почуття власної гідності і не зневажали власні наукові видання. Якість наукової публікації визначається лише її змістом і її може визначити лише спеціаліст. Деякі європейські журнали є колективними виданнями Європи і фінансуються кількома державами. Я за те, щоб Україна стала співвидавцем таких журналів, але на заваді стоїть недостатнє фінансування науки.
Соціогуманітарні публікації заслуговують на окремий підхід. Вони переважно національно забарвлені і адресовані саме українському читачеві. Вимагати, щоб автори друкували їх в анґломовних журналах, які відсутні в наших бібілотеках – дурниця.
Як бачимо, критика п. Штірмаєра не держиться купи. Це – критика людини, яка майже нічого не знає про нашу Академію, яка уявляє її у вигляді 20000 "академіків" похилого віку, які нічого не роблять, але гальмують усі "реформи" невідомо якого змісту. Насправді, серед 20000 вчених маємо 178 академіків і 305 членів-кореспондентів, які посідають посади директорів, рідше – керівників деяких відділів в академічних інститутах. Деякі члени академії взагалі працюють не в НАНУ, а в освітянській сфері та інших відомствах. Більшість науковців не є членами академії. Серед них чимало талановитої молоді. Ні президент Б.Є.Патон, ні академіки-директори не тільки не заважають молоді працювати, а стимулюють, виховують і просувають її.
Постає питання, кому і для чого знадобилася така злобна публікація. Яка її мета? Ось моя відповідь. Маємо пі-ар акцію з метою виправдати в очах суспільства, під машкарою "реформи", ліквідацію чи принаймі істотне скорочення Національної академії. Хто в цьому зацікавлений?
По-перше, національний бізнес. Бізнесовим структурам аж кортить заволодіти будівлями науково-дослідних інститутів, особливо розташованих в центрах міст. На їх погляд, в цих будівлях було б краще розмістити супермаркети, мотелі, готелі, розважальні центри та контори. Наприклад, в даний момент бізнесмени-руйнівники при сприянні міської влади Києва відбирають половину площ в Інституту географії НАНУ.
Але цим інтерес національного бізнесу не вичерпуються. Імпортери кінцевого продукту зарубіжних країн зацікавлені в тому, щоб не виник вітчизняний виробник аналогічних товарів. Для цього треба знищити всіх потенціальних розробників імпортзамінної продукції. Імпортери й зараз блокують виникнення вітчизняних виробників у багатьох секторах ринку, але поки є Академія і продуктивна вища освіта, залишається можливість переходу від сировинно-експортної до інноваційної економіки.
По-друге, в ліквідації Національної академії зацікавлений західний бізнес. Він хоче бачити в Україні лише споживача кінцевого продукту і постачальника дешевої слабо переробленої сировини. Щоб зробити дебілізацію України незворотною, треба знищити Академію.
По-третє, в ліквідації Національної академії зацікавлений західний політикум. Крім економічних тут діють геополітичні і військові інтереси. Заходу треба знищити обороноздатність України, зокрема її здатність розробляти і виробляти сучасні засоби озброєння. Є розуміння того, що поки існує Академія, є ймовірність створення самодостатнього військово-технічного потенціалу. А треба зробити так, щоб ми не мали жодного фахівця, наприклад, з технології збагачення урану та видобутку плутонію з відпрацьованих ТВЕЛів, та всіх інших технологій військового значення.
Науково-технічна спроможність України має зникнути, а для цього треба знищити Академію і продуктивну вищу освіту. Їх треба реформувати таким чином, щоб залишилися лише соціогуманітарні дослідження. Зокрема, на це спрямована політика західних ґрантів. Наприклад, нещодавно оголошений конкурс проектів з дослідження фонетики ораторської мови.
По-четверте, в ліквідації Академії з цих же міркувань зацікавлена Росія. Крім малої задачі – витіснити Україну з світового ринку озброєнь, є ще стратегічна мета – зробити Україну неспроможною вчинити опір "обмеженому військовому контингенту миротворчих сил", який Росія забажає ввести в Україну з "шляхетною метою" – захистити важливий для Європи український трубопровідний транспорт від загрози "міжнародних терористів". Досвід організації диверсій, які будуть приписані "міжнародному тероризму", Росія має. Їй ткож потрібна дебілізація України.
І ось ми наблизилися до п’ятої колони наукофобів. Нею є частина нашої власної гуманітарної інтелігенції. Майбутні гуманітарії колись були школярами. Ще школа поділила учнів на тих, хто мав здібність опанувати складні дисципліни (фізику, математику, хімію, біологію), і тих, кого вистачало лише на легкі предмети (історію, літературу). Частина останніх отримала вищу гуманітарну освіту, деякі з них стали політиками. Вони й у дорослому віці зберегли неприязнь до "надто розумних", тобто інженерів, природознавців і математиків.
У 1998 р. Світовий банк видав чотири документи з настановами для України, деякі з них були писані українцями. Зокрема, Ю.Вітренко, тоді начальник управління фінансування науки і культури Мінекономіки, писав, що в Україні забагато інженерів, а не вистачає політичних аналітиків. Гуманітарні високопосадовці – у більшості прихильники ліберальної сировинно-експортної економіки, якій Національна академія абсолютно не потрібна. Не потрібна і вища продуктивна освіта.
Панії й панове гуманітарії, схаменіться! Сировинно-експортній Україні ви також станете непотрібними. У рекламному і шоу-бізнесі знайдуть свою долю не всі. Ви потрібні інтелігенції, найбільший загін якої, інтелігенцію науково-технічну, ви бажали б знищити.
Насамкінець зауважу, що Академія наук потребує змін. Спрямованих не на знищення, а на розвиток. Передумовою таких змін має стати реформа не Академії, а держави. Держава повинна навчитися використовувати власну науку для створення інноваційної економіки, а цей політичний поворот здатне здійснити лише національно-патріотичне керівництво державою, якого досі Україна не мала.
16 березня 2006 р.
Леонід Шульман, доктор фізико-математичних наук